В орбіті мегаособистості — інтерв’ю з митрополитом Августином до 65-річчя від Дня народження

Все починається з любові! З тієї, яку відчуваєш і яку сам прагнеш подарувати. Але більшість із нас за природою споживачі. Любові, зокрема. Може, саме тому так цінуються в цьому прагматичному, часто жорстокому й цинічному світі люди, які світяться, горять – назвіть, як хочете, – люди, подібні до негаснучих свіч. Таких надто мало, аби ми могли дозволити собі сприйняти їх як просто явище. Вони надто унікальні, щоби загал байдуже погодився, мовляв, усе ж таки немає незамінних. Ну що ж, може, й немає. Зате є неповторні! Побачиш такого велета духу – і… зніяковієш від власних очікувань: звідки ж беруться гігантські сили, невгамовна, можна сказати, реактивна енергія, міць характеру, надлюдська всеохопність і аж магічна всюдисущість? Це буде для вас таємницею, доки ви не заговорите з цією людиною. Хоча не факт, що по завершенню розмови ви зрозумієте про неї все і до кінця. Єдине, що гарантовано, – це відчуття присутності в орбіті мегаособистості, котра не пожаліла вам подарувати іскорку свого тепла…

Попри суб’єктивність викладених вище роздумів, беззаперечним є те, що наш нинішній співрозмовник – постать відома й авторитетна не тільки в Україні, а й у світі (знаменитості з усіх кінців планети, що стоять поряд з ним на численних світлинах, розташованих на стінах його резиденції, мали б так само повісити у себе вдома аналогічні фото!).

Але найважливішим для нас сьогодні є, насамперед, те, що він – митрополит Білоцерківський і Богуславський, голова Синодального відділу Української Православної Церкви із взаємодії зі Збройними силами та іншими військовими формуваннями України, голова Богословсько-канонічної комісії при Священному Синоді УПЦ – таки наш! І що можемо так відверто грітися від щедрої свічі його душі („Серце нашого владики добре й гаряче”, – чули не раз від парафіян); вбирати в себе слово, вивірене, мудре, часом емоційне і дотепне, а часом строге й викривальне („Яскрава, великої притягальної сили людина”, – згадують підопічні); замислюватись над почутим і вкотре ставити йому стонадцять разів знайомі запитання… Але мусить пробачити нам. Ми ж бо звернулись до владики не просто так, а через те, що маємо привід!

2017 рік – багатоювілейний для архієрея. 7 квітня, він відзначав 65-ліття з дня народження. Цього ж року минає чверть століття його архієрейського служіння і духовно-пастирської роботи з військовослужбовцями і правоохоронцями, 20-річчя послуху відповідального за взаємодію Церкви зі Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України та 5-річчя перебування на Білоцерківській кафедрі. Фантастична нагода поговорити, а читачам журналу ближче познайомитися непересічною особистістю.

7 квітня 2017 року після богослужіння

– Владико, Ваше життя „тягне” на багатотомне видання, тим паче, що, наскільки відомо, у Вас зібрано велетенський архів матеріалів, який щодня поповнюється. Звісно, кожна подія – важлива. Але все має свої витоки. Тож які вони, джерела саме такої Вашої життєвої ріки? Згадаймо нині тих, кому завдячуєте своїм народженням, вихованням, становленням.

– Вдивляючись нині в той життєвий шлях, що вже пройшов, і відзначаючи на ньому віхи свого духовного становлення, я особливу вдячність висловлюю своєму батькові, протоієрею Іоанну, і моїй матері, Катерині Архипівні, які доклали багато сил з молитвою, турбуючись про мене.

Сорок років батько прослужив у селі Мелені Коростенського району Житомирської області. Я був старший із шести дітей у сім’ї, тому мав бути першим помічником і прикладом для молодших. Власне, нас ніхто не примушував добре навчатися, зате прищепили почуття відповідальності: якщо робиш щось – роби добре. Прикладом був батько. Жодного разу він не відмовив прихожанам у допомозі чи пораді. Ніколи не ставив власні інтереси понад служіння Богу і людям.

– А яким було ставлення до сина священика в школі?

– Без болю не можу згадувати свої перші шкільні роки… Ми були єдиними дітьми, які не вступили в комсомол, не були піонерами, навіть жовтенятами. Пам’ятаю, як прийшов я додому й запитав батька, чи буду я жовтеням.

– Синку, тобі доведеться носити зірочку з портретом Леніна, а він безбожник. Він наказував розстрілювати священиків і руйнувати храми. Як же ти потім будеш Богу молитися?

І я зрозумів, що маю зробити вибір. Було важко. Ще й тому, що був перший.

– Владико, коли Ви зрозуміли, що Ваше покликання бути саме священнослужителем?

– З раннього дитинства, як згадував батько, я був невгамовною і допитливою дитиною. Потім мав широке поле захоплень. Перечитав майже всі книжки з місцевої бібліотеки, займався астрономією, радіотехнікою, малюванням, фотосправою, гімнастикою. Відвідував різноманітні гуртки, навіть на заняття атеїстичного ходив, але лише для того, щоб довести існування Бога. Зрештою, гурток розпався.

Я також закінчив медичне училище, працював на Станції швидкої медичної допомоги. Попри те, сумнівів у виборі життєвого шляху в мене не було. Я знав, що як син священика обов’язково мав стати священнослужителем (тоді, у роки жорстких утисків Церкви, лише діти духовенства складали переважну частину студентів духовних шкіл). А сходинкою на цьому шляху була армія. І про службу в ній у мене залишились тільки добрі спогади. Поза іншим, маю капітанські погони.

– Це звідти бере початок Ваше дивовижне прагнення навчитися кермувати всіма відомими видами транспорту, що викликає при найближчому ознайомленні зі списком невеликий шок, а ще всілякі припущення? Приміром, в одному з інтерв’ю, дізнавшись, що Ви сіли за штурвал літака вже в сані єпископа, Вас запитали, чи не для того, аби бути ближче до Бога?

– Я тоді відповів, що близькість до Бога висотою польоту не визначається… Так, я давно мріяв навчитися літати і здійснив свою мрію: навчився пілотувати Ан-26, літав на ІЛ-76, Як-40 та інших літаках, мав можливість спробувати пілотувати винищувачі МіГ-29УБ та Су-27УБ.

Коли мене запитують, яким чином я зміг навчитися літати, відповідаю: еволюційним, починаючи з велосипеда і мотоцикла. Під час служби в армії отримав першу спеціальність – старшина-моторист суден, навчився їздити на автомобілях. Маю права на керування усіма категоріями автотранспорту, їздив на БТРах, також маю посвідчення механіка-водія танку Т-64 Б. І з парашутом трохи стрибав. Хоча перший досвід (стрибок із дерева 12 квітня 1961 року із простирадлом у руках замість парашута) був невдалий – забився, але не дуже. Мене довго в рідному селі дражнили «космонавтом номер два» (я ж свій стрибок присвятив Юрію Гагаріну).

Мене часто запитують, для чого займаюся всіляким „екстримом”? Не забувайте, я – військовий архієрей. Моє безпосереднє і практичне знайомство з військовими спеціальностями сприяє успішній проповіді в силових структурах. У такому випадку військовики, правоохоронці, рятівники сприймають тебе, як свого, бо ти, як кажуть, „їв з ними кашу з одного казанка”. Пригадалася одна історія, що сталася на початку 90-х. У Києві щойно відбулася одна з перших конференцій, покликана зблизити та скоригувати взаємовплив релігійних інституцій зі Збройними силами. Все ніби відбувалось за протоколом… І ми задоволені, й армійці не в претензії. Але дивлюсь, деякі журналісти засумували: відсутні гострі дискусії, нема, так би мовити, резонансного інфоприводу. Тож починають ходити між присутніми, прислухатися до розмов, придивлятися до виразу їхніх облич. Бачу, труться біля невеличкого гурту офіцерів, тоді ще молодих і не вельми обізнаних на тонкощах міжконфесійних відмінностей. Відтак вмикають „акули пера” свої камери-диктофони й починають «розставляти пастки». Зокрема, запитують одного полковника: «А якій конфесії Ви симпатизуєте? До якої належите?». Офіцер, хоч на той час не надто воцерковлений, але битий та досвідчений, одразу відчув „підніжку”. Спочатку він розгублено глянув на товаришів, шукаючи в їхніх очах рятівної підказки. Не знайшов. Тоді озирнувся навколо й пробігся поглядом по залу. Угледівши мене в натовпі, радо посміхнувся і тицьнув пальцем: „Особисто я і, думаю, колеги також – стопроцентні „августинці”. А що? Що значить „нема також конфесії?” Зате є такий владика! Ми довіряємо йому, як собі. Він наш, а ми – його. Тобто, ми – як він. Так і запишіть!” Це все мені тоді розповіли «по гарячих слідах».

– Тепер більш зрозумілими стають надписи на Ваших архівних папках: „Владика в армії”, „Владика в небі”… А є ще „Владика в тюрмі” і „В свято-Троїцькому храмі в Антарктиді”. З останнім зрозуміло – Ви стали першим архієреєм з України, який із пастирським візитом відвідав Антарктиду, навіть двічі, і брав участь у спорудженні найпівденнішої в світі церковної споруди – каплиці святого рівноапостольного князя Володимира при українській антарктичній станції «Академік Вернадський» на острові Геліндез. А що з тюрмою?

– Все це частинки серйозної діяльності, котрою займається очолюваний мною Синодальний відділ УПЦ із взаємодії зі Збройними силами та іншими військовими формуваннями України. Співпрацюючи, ми, зокрема, реанімуємо багатий досвід духовно-пастирської опіки православними військовослужбовцями, сприяємо зміцненню духовно-моральних засад серед українських воїнів і правоохоронців.

Одним із напрямків діяльності „військового” відділу УПЦ є й місця відбування покарань. Навідувався до багатьох із них по всій Україні до 2007 року, коли було створено Синодальний відділ у справах пастирської опіки пенітенціарної системи. Нині регулярно буваю в Білоцерківській виправній колонії, а також в Кагарлицькій, де є наші храми. Служу молебні, за можливості – Божественну літургію, виголошую проповіді, просто спілкуюся з засудженими. У виправних установах священиків зустрічають добре, ув’язнені ставлять багато запитань. Це люди з трагічною долею, з відповідними наслідками в їх душах від того, що сталося . Особливо мене хвилює дитяча злочинність. Половина неповнолітніх виправляється – дасть Бог, на волі вони виростуть звичайними, законослухняними людьми. А ось з іншою половиною потрібно посилено працювати…

– Владико, Ви давно й дуже наполегливо втілюєте в життя ідею створення в Україні інституту штатного військового капеланства. З Вашим ім’ям взагалі пов’язане відродження традиції церковного служіння в армії. Як усе починалося?

– Починалося ще в 90-х, я дійсно був одним із перших священиків, які стали вхожими до військових частин, зокрема я опікувався особливим вертолітним полком, що базувався тоді в Коростені. А особливим він був бо повністю складався з „афганців”, більшість із яких – орденоносці. Навіть Герої Радянського Союзу.

Поступово справа розвивалася, напрацьовувався досвід. Наслідком цього стало те, що Блаженніший митрополит Київський і всієї України Володимир призначив мене відповідальним за співпрацю з армією і правоохоронними органами, я почав підбирати співробітників. Коли ми показали, що вже щось можемо, був організований відповідний Синодальний відділ.

 

–  Перебуваючи на посаді його голови, Ви 9 разів відвідали українських миротворців у Косово, двічі побували в Іраку, літали в африканські країни. Це були території війни, нехай чужої, але ж хлопці, які там виконували свою місію, – наші. Нині бойові дії йдуть на українській землі. Як у зв’язку з цим визначено пріоритети діяльності відділу?

Нині головним напрямком діяльності є координація безпосередньої духовної опіки православних військовослужбовців у зоні проведення АТО на Сході України; духовна та психологічна допомога і реабілітація військових, котрі перебувають в зоні ведення бойових дій.

Мушу нагадати, що упродовж своєї багатовікової історії Православна Церква освячувала військовий обов’язок захисника Батьківщини. Православні священики завжди були разом з воїнами, особливо під час воєнних дій, укріпляли віру і духовну міць солдатів. „Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх (Ін. 15, 13). Нагадуючи про ці слова Христові, Церква благословляє ратний подвиг і молиться за людей, які взяли в руки зброю, щоб захистити свою Вітчизну.

– Владико, Ви неодноразово особисто бували в зоні бойових дій на Сході України, де постійно несуть своє служіння військові священики. Яка мета цієї духовної місії? Наскільки зараз потрібен інститут військового капеланства?

– Мета капеланського служіння всюди і завжди одна – спасіння людських душ. Там, де життя і смерть поруч, до віри навертаються навіть атеїсти. Відчуття Божого захисту, пастирське пояснення необхідності виконання свого воїнського обов’язку, пастирське слово, навіть присутність священика здатні значно посилити дух війська. Разом з тим, капелан повинен на передовій не дати людській душі зачерствіти, не дозволити, щоб у ній оселилася ненависть і бажання вбивати, зробити все,щоб на її руках не було «невинної крові».

На мирній території активісти парафій надають соціальну допомогу постраждалим військовим та їхнім родинам, допомагають доглядати хворих, закуповують медпрепарати та обладнання. Парафіяни підтримують вимушених переселенців, збирають гуманітарні вантажі і відправляють на Схід.

– Ваше Високопреосвященство, підкажіть усім, хто сьогодні долучається до нашої з Вами розмови, що має допомогти нам вистояти в такий важкий час?

– Як би важко, навіть нестерпно, нам не було, які б скорботи, трагедії не спіткали кожного з нас особисто чи цілий народ, долати ці біди можна тільки за вічно живим принципом , якого сформулював преподобний Серафим Саровський: „Придбай, здобудь дух мирний – і навколо тебе врятуються тисячі”. „В мирі Господу помолимося!” – починається кожне, навіть заупокійне, Богослужіння. Мир Христовий є головною умовою і богоугодної молитви, і нашого спасенного подвигу.

– Мабуть, уже нікого не дивують результати соціологічних опитувань, за якими найбільшою довірою в суспільстві нині користуються релігійні організації і Збройні сили України. Як і нам цілком зрозуміло, яким органічним та символічним є той факт, що „військовий” відділ Синоду УПЦ очолюєте Ви, людина, котра унікальним чином поєднує в собі два взірці служіння: Богу і військовій присязі…

– Якось під час виступу перед курсантами одного з військових інститутів я спитав: „Куди, на вашу думку, сьогодні прагнуть вступити на навчання справжні патріоти України?” Зі мною погодилися, що в першу чергу – у навчальні заклади силових структур і в семінарію. І це нас об’єднує. Бо саме там зростають люди, які потім свідомо служать своїй Батьківщині, своєму народу.

– Й зовсім останнє запитання, владико. Чи цей світ здатен ще розуміти велику собівартість найвищих людських цінностей, чи, може, ми вже зовсім безнадійні?

– На жаль, багато хто звів людські стосунки до принципу: вигідно чи невигідно. А як же Віра, Надія, Любов? Це ж особливі, Божественні чесноти. За словами святих отців, вони супроводжують християнина до воріт раю. Але на порозі Віра й Надія залишаються. І тільки Любов з людиною до раю входить.

Підготувала Валентина Храбуст, м. Біла Церква спеціально для офіційного видання військового відділу УПЦ – журналу «Віра і Честь»

Поделиться в соц. сетях

Share to Facebook
Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex
НОВИНИPermalink

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Before you submit form:
Human test by Not Captcha